Через 15 років після війни він знайшов дівчину загиблого земляка…

timthumbwt

Війни не закінчуються крапкою в кінці підручника історії. Три крапки самотностей тягнуться за ними довгим шлейфом. Але раптом (це магічне «раптом» – улюблене слово Достоєвського і Долі) трапляється неможливе. У найнесподіваніший час, при найнеймовірніших обставинах зростаються осколки розбитих дзеркал. Про таке «раптом» розповів лист, надісланий Іриною Розумовської – підопічною нашого Хеседу, читачкою «Бульвар Гордона».

У цьому оповіданні немає ні імен, ні точних дат, ні навіть самого предмета, навколо якого розгорнулися події. Проте історія представляється типовою, а значить, справжньої. Дивна хіба що кінцівка. Зовсім нещаслива, вона все ж наводить на думку не так про збіг обставин, як про деяку силу, в’язкі химерні візерунки наших зустрічей і розлучень. У випадку, про який піде мова, опорою цій силі послужили порядність і почуття обов’язку батька Ірини – Володимира Олексійовича Розумовського. Його руками зв’язалася одна обірвана війною нитка.

Володя Розумовський сам пішов до військкомату, попросився на фронт добровольцем. Довелося збрехати і додати собі вік: йому ще не було 18-ти. Новобранця визначили в рядові і направили в кулеметне училище.

Неушкодженим він пройшов сталинградское пекло і вогневі рубежі Орловсько-Курської операції. Перемога в цих боях визначила результат всієї війни. Значить, цю перемогу наближав і кулеметник Розумовський. Це про таких, як він, співають у пісні про Перемогу, яка насичена порохом.

Доля оберігала молодого бійця, поки й сама не втомилася від щодня і щоночі канонади, що обіцяла безглузде і незліченне винищення чиїхось синів і коханих.

Він потрапив в оточення, разом з командиром відбивався з останніх сил. Коли командира поранили, Володимир взяв його собі на плечі і поповз до своїх. По дорозі важко поранили самого Розумовського, але ціною неймовірних зусиль він все ж доповз.

Через багато років у двері квартири Розумовських подзвонили, і Володимир Олексійович, розцілувався з гостем та й сказав рідним: «Знайомтеся! Федір Себесевіч, приїхав з Далекого Сходу». Виявилося, це той самий командир, якого Володимир виніс на собі з оточення. Федір розповів, що представив свого рятівника до звання Героя Радянського Союзу, але, вочевидь, документи загубилися. Війну Володимир Олексійович закінчив з орденами «Червоної Зірки», «Вітчизняної війни» I ступеня, «За мужність» III ступеня та медаллю «За відвагу». Але найбільшою нагородою вважав дароване йому життя.

День, коли виповз з оточення, він запам’ятав назавжди – 2 серпня 1943 року. У мирний час відзначав його як другий день народження. Значно пізніше стала відома страшна статистика: з кожних 100 юнаків 1922-1923 років народження живими з війни поверталося лише троє. Він відчував себе у боргу перед тими, хто був похований у величезній братській могилі великої війни за Батьківщину.

Володіна мама Марія Михайлівна отримала похоронку на сина. Але змиритися зі смертю сина не могла і у похоронку не повірила. З тих пір як після 9 травня стали прибувати ешелони з Заходу, вона кожен день ходила на вокзал зустрічати сина. «Чекай на мене й я вернусь» – це ж не тільки про коханих, але і про матерів.

Одружившись, Володимир всіх в будинку привчив до того, щоб кожне 2 серпня накривали святковий стіл, звали гостей. Йшли роки, події війни віддалялися, але Розумовські їх не забували. Крім того, Володимир Олексійович не любив вдаватися в подробиці пережитого. Тільки коли дивився по телевізору фільми про війну, беззвучно плакав. Дочки підходили і витирали йому сльози, а він говорив завжди одне і те ж: «Не розумію, як ми через це пройшли. Не розумію…”.

Розповідає Ірина Розумовська:

«Все-таки ні-ні та й казав тато якесь слово про війну. Так ми дізналися, що пораненого його вивезли санітарним поїздом з лінії фронту. Він лежав на полиці, з ніг до голови упакований в гіпс. Медсестра, яка супроводжувала вагон, підійшла і сказала: «Зараз буде зупинка в Тбілісі, там тепло». Татусю пощастило, його залишили в тбіліському шпиталі.

Лікували довго, кілька місяців – нарешті, він пішов на поправку, звевся на ноги. І знову почав думати про фронт.

Майже напередодні виписки в палату увійшов лікар і запитав: «Кияни є?». Відгукнувся один тато … Тоді лікар простягнув йому фотографію. Вона була сильно зім’ята, вся в засохлих кривавих смужках. Незважаючи на це, можна було розрізнити риси красивої дівчини.

Лікар пояснив: щойно на операційному столі помер молодий боєць, який перед операцією віддав доктору знімок і попросив, що якщо не виживе, знайти дівчину, яка живе в Києві.

Доктор сказав, що останні прохання треба виконувати. Так вважав і мій тато. Він почав роздивлятись фотознімок і на її обороті прочитав звичайний напис: «На довгу пам’ять коханому (ім’я солдата) від (ім’я дівчини)». Більше на ній нічого не було».

Володимир повернувся з війни на рік пізніше інших. У 46-му в складі радянських військ продовжував службу в Ірані. Ось чому і мамі не повідомив, що живий, – писати не дозволяли.

«З часів служби в Тегерані, – розповідає Ірина, – тато згадував, як став свідком сценки, коли замурзані підлітки в лахмітті вирвали буханку хліба прямо з рук солдата. Той погнався за ними, скинув гвинтівку. Папа його зупинив: «Що ж ти робиш, це ж голодні діти!». Взагалі, найулюбленішим висловом у нього було: «Треба вміти давати, взяти може кожен».

Сталін уже вважав вирішеним питання про нафтовий потік, який на радянських багнетах потече з Ірану, але в Білому домі поміркованого Рузвельта змінив войовничий Трумен, а Черчілль виголосив знамениту фултоновську промову, що сповістила про початок «холодної війни». Іран ледь не став ареною гарячої війни між США і СРСР, у всякому разі, радянські війська і американці були на крок від збройного зіткнення. Але все обійшлося, Сталін вивів з Ірану радянський контингент.

Демобілізовані солдати везли з півдня дорогі трофеї, в основному шкіряні пальта. Володимир як найбільшу коштовність віз в голодний Київ мішок рису і знімок невідомої дівчини. Для багатьох війна відходила на другий план. На перший вийшла боротьба за виживання, продовольчі картки і пошук роботи.

Ще лежав в руїнах Хрещатик. Як і по Червоній площі, по ньому прогнали нескінченну колону німців, частину з яких показово повісили, як гірлянди, на уцілілих ліхтарних стовпах, а частину змусили відбудовувати головну вулицю заново. Зі сходу поверталися біженці. Разом з ними їхали хлопці, яким по комсомольському заклику належало вдихнути в місто нове життя.

У цій людській круговерті демобілізований солдат Розумовський шукав дівчину з фотокартки загиблого бійця. Те, що не існувало не тільки її адреси (в роки розрухи і великого переселення людей адреса міг нічого не значить), але і прізвища, Володимира не зупиняло. Як і його мати, яка вперто ходила на вокзал, Володимир вірив, що рано чи пізно знайде ту, яку любив загиблий солдат. Не залишалося жоднї зустрінутої Володею людини, кому б він не показував знімок незнайомки.

До війни Володя встиг стати майстром спорту з класичної боротьби, бронзовим призером чемпіонату України, студентом медінституту. Але якщо, незважаючи на наслідки поранення, в спортзал ще заходив, то від вищої освіти вирішив відмовитися – це йому було не по карману.

Пішов до медичного училища на зуботехнічний факультет. Вивчившись, змінив кілька місць роботи і всюди, де б не працював, навіть через багато років показував товаришам по службі і пацієнтам фотографію: може, хтось дізнається?

- І хтось дізнався? – Запитала я Ірину, коли ми зустрілися.

- Ні, все сталося ще дивніше.

У 1960 році папа влаштувався на нову роботу в поліклініку водників на Подолі. Як завжди, показав новим співробітникам фотографію і розповів її історію. Його обступили півколом, передавали знімок з рук в руки, розглядали. Раптом почули за спинами глухий стукіт. Обернулися і побачили, що на підлозі в непритомності лежить жінка.

Виявилося, вона впізналасвій знімок. Прийшовши до тями, заплакала: «Вовчику, ти повернув мені віру. Я думала, він мене кинув». «Найдивніше, – сказав потім тато, – їй не приходило в голову, що хлопець загинув».

З тих пір в родині Володимира Розумовського знали, що їх батько виконав свій обов’язок. Правда, нічого більше про долю цієї жінки він ніколи не розповідав. Вони і не розпитували: знали, що з батька нічого не можна тягнути силою. Потім взагалі стало не до того.

Володимир Олексійович тяжко захворів, замучили митарства по госпіталях і лікарнях. Настав час, коли він перестав ходити, не вставав з ліжка і вже не зміг навіть дійти до пам’ятника Слави в день 60-річчя Перемоги. Для нього це було б ще одним ударом, тому що він ходив туди щороку, надівши світлий костюм і нагородні колодки. Ірина попросила у свого начальника машину і повезла батька. На одній з прилеглих вулиць їх зупинив молодий міліціонер: далі проїзд був заборонений. І все ж Ірині вдалося вмовити хлопця, він все зрозумів і дозволив проїхати машині на територію парку Слави, чого не дозволяється навіть членам уряду.

- Тепер, – сказала Ірина, – коли ось уже рік, як тата не стало, ми з мамою, перебираючи його фотознімки, згадали випадок з незнайомкою і вирішили написати до редакції. Це данина пам’яті нашому чудовому батькові і його рідкісної порядності. Як не сумно, але, справді, який-небудь інший, менш совісний, людина забула б про чужу фотокартку і не малаб клопоту стільки років. Тоді не сталося б дива і залишилося б невиконаним прохання вмираючого бійця, а його кохана так ніколи і не дізналася б правди.

Через 15 років після війни він знайшов дівчину загиблого земляка…

Comments

Ваш коментар

Читай також

Архів

Актуально

Соціально-культурні проекти

Потрібна допомога

Контакт